Вівторок, 19.03.2024, 11:24
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Free counters!
Вхід на сайт
Календар
Календар свят. Мова, граматика, спілкування
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 44
Друзі сайту

Село Головниця розташоване в східній частині Гощанського плато,яке поступово, знижуючись на північ, переходить в Поліську низовину. Ця частина плато несе на собі суцільний покрив чорноземів. Материнські породи в даній місцевості не відслонюються ніде, але залягають дуже глибоко.

Материнською породою, на якій утворився чорнозем, являється глей і глина. Внаслідок водонепроникності даних порід, грунти в багатьох місцях заболочені і потребують осушення.

Дана місцевість являє собою рівнину, на якій знаходяться дві балки; за селом сходяться в одну.

В мокру пору року на дні балок течуть невеликі струмки які вливаються в один впадають в річку Корчик (притоку річки Случ). Річка Корчик протікає за чотири кілометри від села. На півдні, на віддалі 1.5 кілометри, проходить заасфальтована автострада Київ-Брест (Київ-Львів).

Село Головниця знаходиться на віддалі 59 кілометрів від обласного центру міста Рівне. На схід від села, на віддалі 4 кілометри районний центр місто Корець.

Місцевість навколо села зайнята розораними полями, лугів, чагарників та лісу немає. Корисні копалини не зустрічаються.

Існує декілька переказів, що пояснюють назву села, але найбільш достовірне пояснення дає церковно-приходський літопис. Ось що в ньому написано : „Название села происходит от слова «голова» и «ниц» указывающих на то, что село расположено на головах. И действительно западная часть села – школа, церковь и постройки многих крестьян построены на костях покойников когда-то сложивших свои головы «ниць»”.

Місцевість ця носить назву курганів. При копанні канав під фундамент або інших ям тут часто викопуються людські черепи і кості. Військової зброї викопувати із землі не приходилось. Це дає підставу стверджувати, що колись тут велась жорстока боротьба мирних жителів з кримськими татарами або турками, які часто нападали на мирну Волинь, а через деякий час було засновано село.

Точні відомості про Головницю відносяться до XVIII ст., коли село належало Іосифу Чарторийському, відомого тим, що за своє князювання дуже розширив і відбудував місто Корець. Внука Чарторийського Терезія вийшла заміж за Генріха Любомирського і село перейшло до її сина. Юрія Любомирського, а від Юрія дісталось Мечеславу Зеленському.

Панам Зеленським належала Головниця але до 1939р. Любомирські панували на Рівненщині майже 200 років і славилися, як найбагатші польські магнати. Вони викачували щороку з підлеглого їм населення близько трьох мільйонів злотих. Багатство йшло на гульбища та прикраси двору. Мінялися власники Головниці, але не мінялася доля її населення.

При Мечиславу Зеленському в 1883р. налічувалось в Головниці 117 дворів, 932 душ населення. З них заможних селян налічувалось до 10, решта мали мізерну кількість землі, або були зовсім безземельними і наймались на роботу в панські маєтки.

Церкві в ті часи належала 81 десятина землі. Золотом виблискували панські маєтки, а поруч стояли похилі, злиденні хатки з одною кімнаткою і трьома вікнами. Традиційним одягом селян були білі або сірі свити із домотканного сукна. Галоші вперше з’явилися тільки в 1915р.

Після Мечислава Головницею управляв аж до 1939р. його син Адольф. Сам Адольф мало був зв’язаний з господарством, керував усіма справами його управитель Бресель. Сини Адольфа в Головниці майже не жили, а проводили свій вільний час( а він у них завжди був вільний) у гулянні, іграх, розвагах, промотуючи великі кошти, що надходили від селян. Справа дійшла до того, що прийшлось продавати 40га. землі, щоб оплатити борги, в які заліз Станіслав. Головничани, ще й зараз згадують як „пани” прострілювали землю, в той час коли селяни жили впроголодь, не бачачи білого хліба.

Буремні роки трьох революцій, хвилею прокотилися по Головниці. Хоч на території села відкритих повстань не було, але пани здогадувалися, що їм прийдеться позбутися своїх маєтків. Все рідше в Головниці з’являлися сини Зеленського, все рідше можна було побачити і самого Адольфа, він останнім часом сторонився людей.

Хвилювалися і польські багатії : Денисюк Григорій та Рябчун Прокіп, який маючи 30га землі, ходив до морозів босий і все збирав гроші, прикупити ще землі.

В жовтні 1917 року робітничий клас в союзі з бідним селянством, під керівництвом Комуністичної партії на чолі з В.І.Леніним розгромлені назавжди повалив владу поміщиків та капіталістів в Росії і встановив вперше в історії людства Радянську владу.

Національною гордістю українського народу є те, що він першим слідом за російським народом, пішов по шляху Великого жовтня. Завдяки Жовтню трудящі маси України створили в грудні 1917 року свою суверенну національну державу – Українську Радянську соціалістичну Республіку.

Проголошення України Радянською Республікою зробило величезний вплив на піднесення революційної боротьби трудящих західно-українських земель в тому числі Волині. В кінці 1917 року і на початку 1918року в багатьох містах і селах волині була остаточно встановлена Радянська влада. Та знову настали роки тяжких випробувань і гартувань – роки іноземної інтервенції і громадянської війни. На території Рівненщини проходила запекла боротьба з німецькими, гетьманськими та петлюрівськими військами.

В березні 1919 року Петлюра, одержавши від Галицької національної Ради і білополякків кілька легіонів, знову захопили міста і села Рівненщини. Контрреволюційна влада Директорії видала наказ про мобілізацію чоловіків у петлюрівську армію. Незважаючи на погрози військових властей, ніхто з жителів Головниці не з’явився на призивний пункт.

Революційні виступи і партизанська боротьба трудящих полегшували наступальні дії Червоної армії. В кінці квітня і на початку травня 1919 року війська українського фронту перейшли в наступ. В результаті чого були розгромлені петлюрівські гарнізони і визволені м. Корець та Острог. Після розгрому петлюрівських військ під Рівним, Острогом і Дубно знову звернувся за військовою допомогою до польського сейму. Сейм і на цей раз задовольнив його прохання. Після цього Петлюра відновив наступальні дії.

В червні і липні 1919 року Петлюра поповнивши свої ряди «січовиками» та одержавши зброю від імперіалістів Англії (Антанти), разом з польськими девізіями знову став захоплювати міста і села. Петлюрівці чинили криваві розправи над робітниками і селянами, повертали поміщикам землі. Більшовицькі організації Рівненщини в умовах підпілля проводили агітаційно-пропагандиську роботу серед населення і петлюрівських військ. Внаслідок цього петлюрівський полк, що знаходився в місті Рівному, 13 червня 1919 році відмовився наступати проти радянських військ. Солдати на своєму мітингу заявили : «Більше не воюємо». І із зброєю розійшлися по домівках.

У липні 1919 році радянська влада була відновлена в Рівненському, Острозькому і Дубнівському повітах. Восени 1920 року наш край окупували білополяки. Вони відновили по Рівненщині буржуазно-поміщицькі порядки, встановили начуваний терор. Знову народні маси під керівництвом комуністів піднялися на визвольну війну.

В липні 1920 року війська південно-Західного фронту, здійснюючи стратегічний план радянського командування по розгрому білополяків, перейшли в наступ. 4 липня частини Першої кінної армії під командуванням С.М Будьонного, і К. Є. Ворошилова, визволили Рівне і Здолбунів від білополяків. Трудящі Рівненщини палко вітали воїнів Червоної Армії. На визволеній червоною армією території радянська влада проіснувала близько двох місяців. За цей час трудящі на власному досвіді переконались, що лише вона забезпечує трудящим соціальне та національне визволення, щасливе життя, за яке вони боролися. Але при підтримці імперіалістів Антанти буржуазно-поміщицькій Польщі вдалось перейти в наступ У вересні Червона армія зупинила польські війська і готувалась до того, щоб завдати їм нових нищівних ударів. Польща, не маючи сил продовжувати війну, вирішила піти на мир з радянською країною. 12 жовтня 1920 року в Ризі Радянська Росія і Радянська Україна, з одного боку, і Польща – з другого, підписали договір про перемир’я і попередній мир, пізніше був підписаний мирний договір.

Наприкінці жовтня 1920 року Рівненський. Дубнівський і Острозький повіти були окуповані білополяками. Західноукраїнські землі протягом двадцяти років залишилися штучно відірваними від Радянського союзу. Для трудящих нашого краю це був період тяжкого соціального і національного гніту, який тривав до 12 вересня 1939 року .

Польський уряд включив територію Рівненщини у Волинське воєводство з центром у місті Луцьку. За рішенням польського сейму на її території було створено повіти. Рівненський, Острозький, Дубнівський і Сарненський. Головниця відійшла до Рівненського повіту. В той час, коли на території україни успішно розвивалось соціалістичне виробництво, трудящі західноукраїнських земель несли на своїх плечах ярмо буржуазно-поміщицького рабства і національного гніту. Газета „Комуніст” 20 лютого 1921 року писала: „ В зайнятих військових областях Волині лютує шалений голод. Польські магнати вивезли весь хліб. Населення харчується березовою корою та іншими домішками”.

Повернулися в свої маєтки поміщики. Вони з допомогою польських магнатів відібрали в селян землю, яку ті одержали від Рівненської влади.

Основну масу населення в повітах Рівненщини становили безземельні і малоземельні селяни – 70% селянських господарств володіли – 24% землі, а поміщики, куркулі і духовенство, які складали 0.2% населення, володіли 76% землі. Відкрите пограбування трудящих польськими капіталістами і поміщиками ще більш погіршило їх становище, прирікало людей на голодну смерть. За рахунок безземельних і малоземельних селян у містах росла армія безробітних. Не знаходили роботи робітники і безземельні селяни, які змушені були емігрувати за кордон, в основному в Південну Америку.

Шукати кращої долі за океан виїхало біля 10 сімей головничан. Серд них Суємецький Дем’ян, Користятинець Варфоломій та інші:

Користятинець В.Ф. тепер повернувся на батьківщину. Тай за океаном знаходили тільки злидні та нестатки. Але на рідній землі тоді було не краще. Соціальний та національний гніт, пограбування поміщиками та капіталістами трудящих Західноукраїнських земель прискорили розгортання класової боротьби і національно-визвольного руху. Цю боротьбу очолила КПЗУ.

Золотої осені 1939 року на Західні землі України прийшло довгожданне визволення. Його принесли воїни Червоної Армії, які перейшли кордон збанкрутілої польської держави і взяли під захист західноукраїнський народ. А кордон проходив всього за 6км. від Головниці. З сльозами радості на очах зустрічали селяни червоноармійців.

26 жовтня 1939 року в старовинному українському місті Львові відкрилися Народні збори Західної України. Вони прийняли Декларацію, в якій говорилося : „ Виражаючи одностайно волю визволеного народу Західної України, наслідуючи приклад народів Радянського Союзу, Українські Народні Збори проголошують встановлення Радянської влади на всій території Західної України. Віднині вся влада Західної України належить трудящим міста і села в особі Рад депутатів трудящих”.

Депутатом Народних зборів була жителька села Головниця Бобровська Ольга Гордіївна. З хвилюванням згадує Бобровська О.Г. виступи депутатів, які викривали український буржуазний націоналізм, що намагався відірвати Західну Україну від Радянської України. Повернувшись зі Львова, Бобровська О.Г. не звертала увагу на погрози із сторони бандерівців, виступала перед трудящими свого села і інших сіл, розказуючи про те, що дала Радянська влада трудящим і селяни гаряче висловлювались за воз’єднання. При допомозі всіх народів Радянського Союзу почали будувати нове життя і трудящі Рівненщини. Тимчасові управління і селянські комітети провели в життя рішення Народних Зборів. Були взяті на облік маєтки поміщиків, монастирів, великих державних чиновників, промислові підприємства і банки. Здійснена конфіскація землі. Її передали в трудове користування безземельному і малоземельному селянству. Долаючи опір куркулів активісти села : Трохим Масленчук, Тиміш Матвійчук, Яків Сенчук, Архип Рач взялися за організацію колгоспу. Вся біднота, яка гнула спину на панському полі, об’єдналася в колектив, до якого відійшла панська земля, панський маєток. Минуло всього 15 місяців від історичної дати 17 вересня 1939 року – коли було покладено початок нового соціалістичного життя, життя без поміщиків і капіталістів. Зусиллями партії та народу Західної України колонія польського панства перетворилася в квітучий оновлений сад людського щастя. «Яскравим і наочним підтвердженням цього є наш колгосп імені Молотова, Корецького району, - писали колгоспники у листі – зверненні до всіх колгоспників, трудящих Рівненської області.

Разом з Радянськими органами у незабутні вересневі дні минулого року прийшли до нас радянські газети, журнали. З них ми довідалися про бурхливе заможне життя наших братів, які об’єднались у колгоспи, будують своє щасливе майбутнє. Тоді ж ми вирішили побудувати колгосп у своєму селі. Тепер, коли кожний колгоспник вже відчув, що дав йому рік колективної праці, ми з задоволенням відзначаємо, що зробили правильно».

Лише за один рік колективної праці досягли хороших успіхів господарювання. На кожний вироблений трудодень колгоспники одержали по 7.2 кілограм зерна. З приводу цього, газета «Дубнівська правда» писала: «Наркозем України подав на затвердження головного комітету Всенародної сільськогосподарської виставки при машино-тракторні станції, шість колгоспників і 30 передовиків сільського господарства. Західних областей України. Першим кандидатом представлений колгосп імені Молотова Головницької сільської ради, Корецького району, Рівненської області.»

На той час активними були: Іван Шириков – голова колгоспу, Трохим Масленчук – зав. МТФ, Марія Кирильчук - ланкова, Уляна Юрчик – колгоспниця, Одарка Бецан – колгоспниця (пізніше вбита бандерівцями).

Та дальший розвиток і піднесення народного господарства був підірваний Великою Вітчизняною війною.

Ворогові, який використав свої тимчасові переваги, вдалося на деякий час окупували частину радянської землі. З перших днів і до січня 1944 року була окупована німецько-фашиськими військами і Рівненська область, в тому числі і Головниця. Вона ввійшла до складу «рейхскомісаріату України» під управлінням кривавого ката українського народу Е. Коха. Нападаючи на Радянський союз, гітлерівці розраховували на те, що їм вдасться посіяти між радянськими людьми ворожнечу. Це завдання вони намагалися здійснити при допомозі своїх вірних наймитів-українських буржуазних націоналістів, та колишніх гнобителів – поміщиків, куркулів, пройнятих ненавистю до Радянської влади.

Буржуазні націоналісти, які ще перед війною виродились в банду шпигунів, диверсантів і катів, вірою і правдою служили гітлерівцям, з перших днів окупації Радянської України і до її визволення були складовою частиною німецького окупаційного апарату. За їх допомогою окупанти проводили політику розпалювання національної ворожнечі, нацьковували українців на поляків, євреїв і навпаки, щоб перешкодити створенню єдиного фронту боротьби проти ненависного окупаційного режиму. В зв’язку з цим змушені були виселитись з Головниці поляки, які раніше були слугами панів Зеленських та активістами утворення колгоспу. Наприклад: Казимір Матушок – бригадир, Марина Кочмарек.

Разом з окупантами бандерівці нищили партійних, радянських і державних працівників, насильно гнали жителів на каторжні роботи в Німеччину. Так жертвами бандерівців стали: Бецан Одарка – передова, її батько Бецан Дмитро, Бецан Лукаш, Турович Параска.

На місці колишнього панського маєтку, де в 1939 році був створений колгосп, окупанти створили державне господарство „Лігеншафт”. Окупанти обирали селян до нитки, заставляли працювати без упину. За найменший непослух людей страчували. Так були вбиті: Чудак Дмитро і Чудак Яків, спалена сім’я Коркунця Йосипа.

Трудящі села не тільки активно допомагали радянським військам, а й боролися проти ворога безпосередньо в рядах Радянської Армії. Багато з них нагороджено орденами і медалями, чимало не повернулися на Батьківщину.

На початку 1944 року з наближенням фронту, серед гітлерівців піднялася паніка. Січневого морозного дня вони спішно, без бою залишили село. Трудящі села радо вітали своїх визволителів – воїнів Червоної Армії.

Фашистські загарбники завдали селам, як і Головниці, великої шкоди. Але люди не занепали духом і, не шкодуючи сил, взялися за відбудову народного господарства.

1945 рік став роком відродження зруйнованого фашистами народного господарства. В цьому році селяни одержали кращий урожай ніж в 1944, але він був ще низьким. В 1945 році була організована ініціативна група по створенню нового колгоспу при допомозі сільських активістів : Трохима Андрійовича Масленчука (на фотографії), Йосипа Ничипоровича Хамули, Захара Савчука.

В 1946 році ця ініціативна група була переведена на статус сільськогосподарської артілі. Завдяки праці людей когосп уже в 1949 році мав півмільйона прибутків.

Колгосп в 1950 році мав 1430 гектар орної землі, 120 гектар ццукрових буряків, 304 голів великої рогатої худоби, 140 голів овець, 80 свиней. На всю Україну прославилася депутат Верховної Ради УРСР ланкова Валентина Хамула, яка в 1949 році виростила по 750 центнерів цукрових буряків з одного гектара. Високі врожаї цукрових буряків збирала ланка Анастасії Колодюк. За хорошу роботу відвідали сільськогосподарську виставку в Москві кращий конюх Юхим Вознюк, Наталка Бобровська – краща свинарка, нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. І зараз колгоспники згадують першого тракториста – Миколу Шумейка, першого шофера – Якима Петрука. В 1948 році створена партійна організація, першими комуністами були : Іван Компанієць, Трохим Масленчук, Йосип Хамула. В 1959 році парткомітет об’єднав первинні партійні організації трьох сіл : Головниці, Калинівки, Забари.

В 60-х роках передовиками були : Константин Руль, Тихін Колодюк, Степан Бобровський, Валентин Вознюк, Петро Бецан, Анатолій Рач.

Парткомітет, який очолював Анатолій Васильович Шумейко, провів загальні партійні збори, на яких було питання організації партійного навчання. Крім комуністів до школи злучено : ланкову Марію Бобровську, помічника бухгалтера Тетяну Войтюк, працівника сільради Ольгу Чудак, ланкову Галину Демидюк, агронома Олександру Янчук та інших.

Вчитуючись в історію села вдумуємося в хід пережитих подій. З безодні злиднів, з темряви, наші люди піднялися до нинішніх висот. Не залишилося й сліду від тієї України, яка за словами Шевченка Тараса Григоровича обідрана, сиротою над Дніпром плакала.

Росте, оновлюється село Головниця. Дивишся на новобудови і віриш у майбутнє села.

За 1985 – 1990 роки збудовано побутово – оздоровлюючий комплекс на фермі села Головниця, де до послуг головничан – продовольчий магазин, затишна їдальня, зубопротезний кабінет, три житлові будинки, пошта , дитячий садок „Сонечко”.

Удосконалилась система медичного обслуговування трудівників села – побудовано новий фельшерсько–акушерський пункт. Повагою у населення користуються зав фельшерсько–акушерським пунктом –Лідія Володимирівна Кузьмич та фельдшер Валентина Чудак.

В 1991 році введено в дію Головницьку середню школу (директор - Моцер Людмила Іванівна ), яка була побудована за рахунок колгоспу.

У просторих, добре обладнаних класах і кабінетах працють 24 учителі, які навчають близько 240 учнів. Школярі не тільки успішно навчаються, а й змістовно проводять своє дозвілля. До їх послуг бібліотека, фотолабораторія, комп’ютерний клас, актовий зал, спортивний майданчик. До послуг головничан банно – пральний комбінат, де обслуговують не гірше, ніж у місті. Тут знаходиться і перукарня. Село майже повністю заасфальтоване. Досягнення стали можливими завдяки працьовитим людям, які з почуттям високої відповідальності ставляться до роботи.

В 1991 році було проголошено Акт про незалежність України. Разом з усім українським народом за незалежність України проголосували і головничани. І цим самим народ змінив усталений хід історії. Люди самі почали писати історію своєї землі. Адже в ній духовні корені, і вона дала горде ім’я – українець.

Краще стали жити і головничани, які стали господарями своєї долі.

Протягом 70-80х років існування колгоспу наші земляки добиваються високих врожаїв. Та найбільших виробничих показників досяг колгосп у 1992 році і вийшов на перше місце в районі.

Та не хлібом єдиним живе людина. Славиться Головниця своїми талантами. До вподоби головничанам віршовані спроби поетів – Віталія Гусара, та Василя Чудака. Кожна зустріч з поезіями цих колгоспників – свято для тих, хто шанує поезію. Бо в ній щирість, закоханість у рідний край, поетичність.

Не раз головничани були авторами виставок народних умільців, серед яких вишивки Галини Петрівни Кузьмич та її дочки Олени Іллівни Коркунець, Ганни Іванівни Попчук і її дочки Тетяни Степанівни Користятинець, Євгенії Степанівни Колодюк, Тамари Зінов’ївни Савчук, які незважаючи на селянські клопоти, знаходять вільну годину для заняття улюбленою справою, а також передають своє вміння своїм дітям і внукам.

Жителями Головниці створено всі умови для зрослих, культурних і духовних потреб. До їх послуг Будинок культури (директор – Логвинчук Володимир) з танцювальним залом, музичною вітальнею, при якому працюють ряд гуртків художньої самодіяльності.